Основні етапи розвитку політичної влади в Україні

 

План

  1. Вступ.
  2. Сутність та специфіка політичної влади.
  3. Основні етапи становлення політичної влади на Україні.

3.1 Політична влада на території України до часів створення Київської Русі.

3.2  Політична влада Княжої доби.

3.3 Державна (політична) влада в Козацьку добу.

3.4 Політична влада  в світлі політичних ідей нової доби.

3.5 Політична влада в ідеях Українських мислителів першої половини ХХ ст.

3.6  Влада в політичній системі сучасної України.

  1. Висновки.

 

Вступ

Політична влада в її сучасній державно – публічній формі існує не так давно, лише близько  п’яти тисячоліть. До цього ж існувала влада з додержавними структурами управління і самоорганізації, які виникла близько 40 тисяч років тому. На цьому історичному етапі інтереси окремої людини та племені особливої різниці не мали.

Влада як суспільне явище зароджувалася саме як концентрований вираз суспільних інтересів, як втілення єдиної соціальної волі, як відбиття потреби спільноти в збереженні своєї цілісності. Відносини влади в рамках кровно – родинних зв’язків засновувалися на статево віковому поділі праці. Значна частина управлінських функцій здійснювалися сімейно – родовим колективом. Проте згодом почалося поступове відособлення владно – управлінських функцій у середині суспільства на користь певних груп людей. Отже, влада, владні відносини, завжди виникає там, де існують стійкі об’єднання людей. Вони формуються разом із розвитком суспільства. Так само, цей процес відбувався на території сучасної України, оскільки організовані, родоплемінні об’єднання людей на нашій території з’явилися сорок тисяч років тому, і природно, що генезис поняття влада, та політична влада зокрема, також розвивалася разом із праукраїнським суспільством. Нажаль дане питання не досліджувалося протягом радянських часів, а починає вивчатися лише зараз, і саме тому, я вважаю, що проблема етапів розвитку політичної влади на Україні є дуже актуальними.

Сутність та специфіка політичної влади

Поняття «влада» має багато сенсів і різноманіт­них підходів до їх розуміння.

У вітчизняній літературі влада розуміється у трьох значеннях:

1) як відносини командування і підпорядку­вання у суспільній групі, державі й суспільстві;

2) як вольовий елемент, який виражається у здатності одних суб'єктів нав'язати волю іншим суб'єктам з допомогою примусу і переконання, підпорядкувати їх своїм інтересам;

3) як інститут, тобто організована установа, здат­на забезпечити єдність дій і усталений порядок у суспільних відносинах.

Влада за її застосуванням у суспільних сферах, а також засобами впливу поділяється на: економічну (владу мене­джерів, власників); духовну (владу релігійних ієрархів, містиків, магів); інформаційну (владу науковців, експертів, засобів масової інформації); політичну; адміністративну; військову.

Політична влада включає державну владу, владу органів самоврядування, владу партій і груп тиску, владу політичних лідерів, засобів масової інформації. Центральною у політич­ній владі є влада державна. Специфіка державної влади полягає в тому, що, по-перше, вона здійснюється спеціальним, відокремленим від решти суспільства апаратом; по-друге, є реальною на території, на яку поширюється державний суверенітет, по-третє, володіє монополією на прийняття законів, а також вжиття у разі необхідності засобів інституціолізованого примусу. При цьому слід додати, що політична влада може поширюватися і за межі компетенції держав­них органів. Скажімо, влада політичної опозиції або мафіоз­них структур може бути значно впливовішою в суспільстві, ніж офіційна державна влада.

Політична влада опирається на такі основні засоби: при­мус, легітимність, угоду. Відповідно до цих засобів, залеж­но від того, який із них найбільше абсолютизується, виріз­няють такі парадигми влади, як примус, легітимність і угода.

Примус як інституціолізована ознака політичної влади має ряд аспектів функціонування.

З точки зору парадигми примусу, представленої марк­систами і неомарксистами, влада має такі ознаки:

1) виникнення влади (зокрема державної) ґрунтується на насильстві;

2) влада з допомогою армії, поліції, бюрократії та ідеології забезпечує панування експлуататорських класів над екс­плуатованими;

3) у сучасних капіталістичних державах влада здебіль­шого забезпечує панування багатих не з допомогою «репре­сивного апарату» — армії, поліції, чиновництва, а з допомо­гою «ідеологічного апарату» — церкви, школи, засобів ма­сової інформації;

4) влада сучасних капіталістичних держав використо­вує, як правило, не фізичне, а символічне насильство (прихо­ваний примус), суть якого зводиться до таких його проявів:

прийнятне насильство, коли члени суспільства виконують волю правлячих класів, не відчуваючи безпосереднього тис­ку; оприроднене насильство, коли віра і поведінка, що на­в'язуються правлячими колами, сприймаються членами су­спільства як природні; приховане насильство, коли кожен член суспільства, відповідно до свого соціального статусу, не усвідомлюючи цього, сам бере участь у насильстві.

До сказаного слід додати, що влада в сучасному цивілізо­ваному світі використовує, як правило, узаконені засоби примусу, тобто вона впливає на громадян, коли вони пору­шують існуючі правові норми. Крім узаконених засобів примусу, влада використовує й нелегальні: підкуп, обіцянки, шантаж, штучне створення перешкод, формування ілюзій, створення додаткових джерел залежності від влади.

Парадигма легітимності, сформована М. Вебером, перед­бачає, що влада ґрунтується здебільшого на довірі підданих або громадян до неї. Ця довіра, або ступінь визнання су­спільством законної влади (легітимності), може бути раціо­нальною і нераціональною.

Якщо М. Вебер виділяв три типи легітимності (тради­ційний, харизматичний, легально-раціональний), то в су­часній політичній науці вирізняється сім: традиційний, ха­ризматичний, правничо-раціональний, на засадах участі, раціонально-цільовий, соціально - евдемонічний і національ­но-патріотичний .

Традиційна легітимність ґрунтується на визнанні тих політичних дій, що відповідають цінностям і нормам тради­ційної політичної культури.

Харизматична легітимність передбачає визнання винят­кових рис і здібностей політичного лідера; вона найбільш нестабільна через такі обставини: по-перше, виникає про­блема спадкоємності влади, оскільки немає ким замінити харизматичного лідера; по-друге, збереження харизми ви­магає від політичного лідера поєднання двох несумісних принципів — уникнути «косності» і не втратити «любові» народу; по-третє, зміна харизматичного лідера може приве­сти до зміни політичної системи.

Правничо-раціональна легітимність випливає з визнан­ня суспільством політичних дій у рамках існуючої систе­ми права.

Легітимність на засадах участі передбачає обґрунтування ідеологією і практикою існуючої політичної системи необхідності широкої участі громадян у діяльності полі­тичних інститутів і їхню віру в можливість впливати на владу.

Раціонально-цільова легітимність виходить з переконан­ня, що політична система лише тоді є сприятливою і гідною підтримки, коли вона забезпечує виконання поставлених цілей.

Соціально-евдемонічна легітимність полягає у здатності політичної системи забезпечити населенню високий рівень життя і створити ілюзію її піклування про добробут народу.

Національно-патріотична легітимність визначає націо­нальні символи, ритуали, міфи, успадковані від попередніх національно-державних утворень.

Проте жодна легітимна система не ґрунтується тільки на одному виді легітимності, а поєднує, як правило, декілька. Підкреслюючи важливу роль легітимності у забезпеченні функціонування влади, треба зазначити, що, по-перше, сучасні тоталітарні режими зберігали владу не на підставі легітим­ності, а на підставі тотальної ідеології та поліцейського те­рору, по-друге, деякі режими, особливо в країнах третього світу, тримаються на кланових зв'язках «керівників» і ке­рованих.

До сказаного слід додати, що сучасні типи легітимності переважно ґрунтуються на раціональних основах, тобто у масовій свідомості домінують ті, які передбачають визнан­ня влади в силу конституції й законів, а також її здатності ефективно виконувати свої функції, віру в те, що характер влади і соціальні наслідки її управлінського впливу ціл­ком залежать від громадян.

З позиції парадигми суспільної угоди, яка представлена ліберальними і неоліберальними концепціями, влада роз­глядається в плюралістичному аспекті як множинність влад­них суб'єктів, котрі в правових рамках розподіляють владу через узгодження інтересів. Ця парадигма передбачає такі основні положення:

1) влада виникає внаслідок угоди між державою і су­спільством для захисту прав і свобод громадян;

2) особистість розглядається як творець соціального по­рядку, організатор політичної влади, яка скоріше прагне задовольнити свої інтереси, ніж демонструвати відданість спільноті;

3) втручання влади у суспільну сферу вважається доціль­ним для захисту нації від зовнішніх ворогів, захисту прав і свобод громадян;

4) відстоювання «стихійного» порядку, створеного рин­ковими саморегуляторами, і заперечення «штучно» створе­ного порядку за абстрактними рецептами держави.

Влада в суспільстві розподіляється між багатьма цент­рами, що в постійній конкуренції доводять своє право на управління суспільством. Суспільною угодою між владою і суспільством в сьогоднішніх умовах є конституція і кон­ституційні закони.

Отже, три парадигми інтерпретації атрибутів політичної влади показують, що вони органічно пов'язані між собою і домінування однієї з них завжди обумовлено типом полі­тичного режиму, рівнем політичної культури, масштабом і темпами модернізаційних перетворень.

Виходячи зі сказаного, можна виділити критерії типологізації політичної влади:

1) за характером примусу;

2) типом легітимності;

3) ступенем публічності;

4) типом владного суб'єкта;

5) джерелами формування;

6) за ступенем поділу влади та механізмом стримувань і противаг

Основні етапи становлення політичної влади на Україні

Формування засад державності у східних слов’ян відбувалося довготривало і еволюційно, розпочинаючи з періоду розкладу  первісно общинного ладу і зародження феодалізму. Становлення політичної влади в Україні відбувалося протягом значного періоду часу, від княжої доби й до сучасності. Даний процес проходить так довго в силу добре відомих нам історичних причин. Виходячи з певних історичних періодів, які мали місце бути на території України протягом різних періодів часу етапи становлення і розвитку політичної влади на Україні можна класифікувати та розглядати виходячи з наступної класифікації:

1.      Політична влада на території України до часів створення Київської Русі.

2.      Політична влада Княжої доби

3.      Державна (політична) влада в Козацьку добу

4.      Політична влада  в світлі політичних ідей нової доби

5.      Політична влада в ідеях Українських мислителів першої половини ХХ ст.

6.      Влада в політичній системі сучасної України

 

Політична влада на території України до часів створення Київської Русі.

 

Політична влада на території України до часів створення Київської Русі є, на мою думку, найменш вивченим етапом розвитку української політології вцілому. У політичній структурі ранніх державних об’єднань на території сучасної України центральне місце належало вождю. Поява вождів стало наслідком зростання кількості населення, створення складної системи стосунків між родами та племенами. Найвищим кроком розвитку було створення союзів племен, чи навіть союзи союзів. На чолі цих союзів стояли вожді, котрі підносилися над вождями окремих племен, що входили до союзу.

Вожді складних суспільних структур (союзи та “суперсоюзи” племен), де не могло не бути суперечностей і незгод, закономірно уособлювали публічну владу, здатну піднестися над вузькоплемінними інтересами. Стоячи на чолі такого об’єднання, вождь чи князь неминуче одержував більшу політичну незалежність, а відповідно й застосовувати засоби примусу. Отже, можна з впевненістю говорити, що ці вожді, з одного боку, були елементом тогочасного родоплемінного ладу, з іншого боку були носіями публічної влади. Відтак створювалися умови для перетворення, хоча й в далекому майбутньому, князівської влади з форми вияву народної волі на знаряддя панування над своїм народом.

Але вцілому в той перехідний період, незважаючи на зростання владних повноважень, князі ще не були всевладними,  у суспільстві діяли обмежувальні структури, адже союзи були лише етапом родоплемінного ладу. М. А. Фроянов писав,  писав, що вождь (князь) родоплемінного союзу уособлював політичний інститут родоплемінного суспільства, сповна відповідаючи його вимогам.

У формуванні політико – владних зв’язків і політичної ідеології важливе місце займали війни. На території українських земель, в період часу до першої половини першого тисячоліття нашої ери існували сильні військові з’єднання, що були значною рушійною силою історичного розвитку східної Європи.

Аналізуючи політичні процеси, що відбувалися на теренах сучасної України, слід додати, що вони мали багато спільних рис з іншими цивілізаціями того часу. Одна з таких рис – демократизм. Характерною ознакою політичної влади того часу була відповідальність влади перед сувереном, народом. Формувались інститути контролю роду, племені, общини над тим, кому вони довірили право вирішувати громадські питання. Формами такої відповідальності виступали виборність і змінність вождів, колективні органи – інститут старійшин, народне зібрання, віче, тощо. Князі повинні були дбати про людей, а ті, в свою чергу,  повинні були забезпечувати його продовольством і всім необхідним. Це була одна з форм суспільного договору, що обмежувала на той час владу князя. Елементи демократизму збереглися й у пізніші часи, в умовах так званої військової демократії: обиралися військові керівники, вирішувалися питання про походи, тощо.

Таким чином можна зробити висновок, що політична влада того часу, яке почала зароджуватися та формуватися, вже набувала головних своїх ознак: легітимності (влада вождя була легітимною, легітимність влади князя можна підтвердити, на мою думку, тим, що багато князів та вождів була виборною), примусу (в значній мірі політична влада вождя того часу спиралася на силу) та угоди (існування певної угоди між князем та його народом, згідно якої князь турбується про свій народ, а народ, в свою чергу його утримує та забезпечує усім необхідним).

Політична влада Княжої доби

Істотне місце в Українській Історії належить княжій добі, що охоплює в собі п’ять століть. Характерною ознакою тогочасного суспільно - політичного життя було становлення та зміцнення феодальних відносин відповідних соціальних структур. Важливим рубежем у духовно – культурному й політичному житті Київської Русі було запровадження християнства. Могутня феодальна держава, з усіма її атрибутами неминуче мусила шукати шляхи творення державної ідеології. У той період зі світосприйняттям і світобаченням поєднувалися мораль, право, суспільно – політичні погляди певних класів і соціальних груп. В умовах середньовіччя стрижнем ідеології була релігія.

У Київський Русі великого розвитку набуває політико – правова думка. У документах, що дійшли до нас, ми знаходимо постановку та шляхи розв’язання найсуттєвіших проблем: походження держави, виникнення правлячої династії, єдності й суверенності політичної влади, організації найдоцільніших форм правління (можливості, й навіть необхідності обмеження влади великого князя за допомогою дружини, ради бояр, тощо), законність і реалізації найвищих владних повноважень, взаємовідносини між церквою та державою, формування та обґрунтування юридичної термінології.

Центральне місце в суспільно – політичній думці Княжої Русі належить проблемі князя та князівської влади. Як і багато інших державних інститутів ранньокласового суспільства, князівська влада формувалася з органів військової демократії. У процесі еволюції військово – політичних союзів VI – IX ст. Склалися умови для перетворення племінних вождів на носіїв державно – політичної влади, формувалися відповідні обов’язки. У системі політичної влади князя вагома роль належала судовій діяльності, основне вістря якої було спрямоване на придушення класового невдоволення, а також на регуляцію правових відносин між громадянами (особливу роль в цьому відіграла збірка законів Ярослава Мудрого). За свідчення письмових джерел того часу найвищою судовою інстанцією був князь.

Багато важило в політичній думці Київської Русі питання легітимності влади князя. Дослідження давньоруських уявлень про місце князя у владних системах, про суть і межі князівської влади лише починається. Найповніше це описано в книзі О. П. Толочка “Князь в Давній Русі: влада, власність, ідеологія”. На основі широкого кола джерел, у тому числі іноземних, автор створив свою, досить обґрунтовану, точку зору що до цієї проблеми.

У давньоруських поглядах на суть державної влади домінувала думка, що суб’єктом влади, й пов’язаною з нею земельної власності має бути не один якийсь князь, навіть не київський, а весь князівський рід, у ставленні до якого правлячий князь виступає як тимчасовий володар. У XI ст. політико – ідеологічне обґрунтування ролі одноосібної влади посилювалося під час боротьби Ярослава Мудрого за свій трон.

Структурою, що справляла значний вплив на політичну владу того часу залишалося віче, зібрання на якому люд обговорював важливі для подальшого розвитку держави питань. Як видно, не зважаючи на авторитет і громадську вагу князя, існування віча в княжу добу обмежувало князівську владу, робило її інституцією, покликану оберігати інтереси суспільства.

Важливе місце у системі державної та політичної влади Київської Русі займала церква. Вона займала важливе місце в системі регуляції політичних відносин руської феодальної держави. Церква і Держава – дві могутні організації свого часу, які мали спільні економічні та політичні інтереси, й це робило їх союзниками. Проте, водночас їх стосунки були позначені низкою суперечливих тенденцій.

Отже, проводячи аналіз розвитку суспільно – політичної думки Княжої Доби можна зробити наступні висновки: у ході розвитку складних суспільних процесів відбулися великі прогресивні зрушення у формуванні політико – владних структур. Дані про політичне життя того часу надзвичайно бідні, в них, до того ж чимало суперечок та перекручень. Проте, вже досить чітко розроблені ключові питання державотворення, існування держави, обґрунтування влади князя та політичної влади вцілому. В умовах існування ранньофеодальної держави – Київської Русі, яка займала гідне місце серед цивілізованих європейських народів, політичні ідеї виступали важливим фактором державотворення, регуляції суспільно – правових відносин.

Державна (політична) влада в Козацьку добу

У житті українського суспільства період XVI – XVIII ст. займає особливе місце. Спираючись на глибинні народні основи та історичні традиції, український народ зробив великий крок уперед у всіх галузях суспільного життя. На цьому історичному етапі розвитку досягнуто позитивних змін у встановлені внутрішньої гармонії, співвідношення й організації всіх станів суспільства, що призвело до створення козацько -  гетьманської держави.

На цьому історичному етапі виросла плеяда визначних державних діячів, політиків, учених, видатних митців. Суспільно – політична думка збагатилася новітніми ідеями та концепціями, що висвітлили шлях до прогресивних цивілізаційних основ, боротьби за незалежну Українську державу.

На зміну бурхливому розвиту політичних ідей Київської середньовічної держави (як вже було вище зазначено, однією з ключових ідей було питання політичної та державної влади) приходить період тривалого занепаду та поневолення українських земель іноземними загарбниками, проте розвиток політичної думки не припиняється. Проте набуває певних специфічних рис.

Демократичні засади запорізького козацтва стали основою формування козацької республіки. Розвиток таких демократичних засад потребував гнучкого механізму втілення в життя демократичних принципів, високої політичної відповідальності за свої чинники, глибокого розуміння державотворчих завдань.

Важливу роль у розвитку політичної думки відіграла конституція написана Пилипом Орликом, одного з найбільших сподвижників гетьмана Івана Мазепи. Виходячи з тексту даного документу можна зробити висновок, що в ньому досить повно описані проблеми політичної влади і держави, яка на дуку автора першої конституції України (хоча так і не запровадженої) мала бути створена у формі конституційно – демократичної, правової республіки. За цим документом політична влада в країні належала гетьману, проте дана політична влада була обмежена  генеральною радою, яка складалася з генеральної старшини, полковників та виборних депутатів. Тричі на рік слід було обирати сейм із складу полкової та сотенної старшини. Проте, нажаль, моделі політичної влади, яка була розроблена Пилипом Орликом так і насудилося бути втіленою у життя.

На практиці, виходячи з тогочасних історичних реалій політична думка розвивалася під впливом національно – визвольної війни українського народу (проблему політичної влади цього історичного етапу, на мою думку, слід розглядати виходячи з політичної думки того часу, оскільки саме вона була однією з головних основ державотворчих процесів гетьманщини).

Державотворча політична думка і практика того часу  були спрямовані на вирішення двох основних, і взаємопов’язаних  завдань: створення незалежної соборної держави в етнічних межах України й запровадження на її території нової моделі суспільно – політичних відносин, в основі якої лежала б дрібна (фермерського типу) козацька власність на землю. Політична влада в такій державі, як вже досить чітко видно мала б належати гетьману (як голові держави) та козацькому стану (як провідному стану країни). Саме гетьман та козацька старшина мали уособлювати в собі поняття державної влади, поняття якої є складовою частиною влади політичної. Саме цьому було присвячено діяльність видатного гетьмана – генія Богдана Хмельницького.

Велику увагу Богдан Хмельницький приділяв судовій владі, як однієї з важливих ознак держави.

Державотворчі процеси в тогочасній Україні визначали такі документи, як “Статті про устрій війська Запорізького”, універсали Хмельницького. Вагоме місце в легітимізації  і конституюванні козацько – гетьманської держави став Зборівський договір (Декларація) 1649 року. Даний документ, другий президент України Леонід Кучма назвав першою діючою українською конституцією, в якій було визначені всі питання, вирішення яких потребує новостворена держава, зокрема відношення влади та громадян.

Наслідуючи демократичні традиції війська запорізького Богдан Хмельницький вперше в Європі (і світовій історії вцілому) запропонував загальну виборчу систему державної влади – гетьманщину.

Як всім нам відомо із історії козацька доба існувала недовго, та її існування завершилося трагічно для України. Всі її намагання створити власну державу були втоплені в крові українців та спалені у вогні українських міст. Проте, незважаючи на той неспокійний час, на який припало існування козацької доби, політична думка була досить розвинута і ґрунтовно розроблена видатними політичними діячами свого час (Богданом Хмельницьким, Іваном Мазепою, Пилипом Орликом, Павлом Полуботком). Значу роль в політичній думці гетьманщини відігравало питання державної та політичної влади, проблеми її утворення та функціонування, взаємодії з суспільством вцілому. Н мою думку політична думка того часу стояла в одному ряду з провідними Європейськими політичними течіями свого часу.

Політична влада  в світлі політичних ідей нової доби

Після падіння гетьманської держави, введення кріпацтва, ліквідації договірних відносин між Україною та Росією активне політичне життя на Україні завмерло на довгі триста років.  Більшість земель України тоді перебувала у складі Російської імперії – Лівобережжя, Правобережжя, Південна Україна, а Східна Галичина, Південна Буковина й Закарпаття у складі Австро-Угорської імперії. Тому розвиток політичних ідей в Україні в ті роки особливо тісно переплітався з передовою думкою російських учених, мислителів,  політологів. В багатьох думках вони виступали однодумцями та захисниками спільних ідей. Уся державна влада, яка є невід’ємною частиною влади політичної була зосереджена в руках царського самодержавства (на тій частині території України, що відносилася до складу Російської Імперії) та у компетенції Відня, який на той час був столицею Австро – Угорської Імперії. Проблема розробки такого поняття як політична влада, на мою думку, у той період часу відходить на другий план через відсутність української національної держави як самостійного суб’єкта. На перший план виходять проблеми підпільної боротьби українського народу за свою політичну незалежність. Даний процес, на цьому історичному етапі випало очолити українській  інтелігенції, яка вийшла на авансцену політичних і культурних змін у Східній Європі і провадила свою діяльність у вигляді створення різноманітних політичних гуртків та організацій. До таких гуртів та організацій відносилися зокрема наступні: “Кирило – Мефодіївське братство”, громадівські рухи, тощо.

Кирило – Мефодіївське братство започаткувало демократично – народницький напрям,  головним ідеологом якого був Микола Костомаров. Мета братства полягала у проектуванні нової політичної теорії, яка б виявилася провісником національно – визвольної боротьби. Кирило – Мефодіївське братство було створене в 1845 році, та проіснувало до березня 1847 року. В межах Кирило – Мефодіївського братства розроблялися наступні політичні ідеї: створення сильної федерації слов’янських республік, ліквідація самодержавства та кріпосного права, ліквідація релігійної дискримінації та релігійного гніту, формування умов для розвитку національної культури, освіти, мови. Ми можемо простежити, з статті М. Костомарова “Две русские народности”, проблему становлення державного ладу і державної влади. Зокрема автор писав, що українці, як нація завжди схильні до свободи, і саме це має бути визначальним фактором при визначенні майбутньої структури державної влади.

У контексті інтелектуальної та політичної ситуації друга половина дев’ятнадцятого століття була періодом створення громадських організацій, клубів, що ставили своїм завданням випуск українських книг, журналів, газет, з метою розвитку української культури. Видатним політичним діячем того часу можна з впевненістю назвати М. Драгоманова, що був одним із найбільших ідеологів громадівства. Визначив головні напрями розвитку громадівського руху: у культурі – раціоналізм, у політиці – федералізм, у соціальних питаннях демократизм. Був першопрохідцем у створенні системи вітчизняної системи місцевого самоврядування, тобто фактично він запропонував обмежити політичну владу центра та передачі великої кількості владних повноважень на місця. Такий напрямок він вважав правильним для розбудови вільної демократичної держави.

Таким чином, ми можемо зробити висновок, що на даному етапі розвитку політичної думки проблема політичної влади в Україні стояло не так гостро, через відсутність власної національної держави. Проте на цьому етапі було створено велику кількість політичних ідей та теорій та надано стимул для культурного розвитку України.

Політична влада в ідеях Українських мислителів першої половини ХХ ст.

Проблема розробки політичного поняття – політична влада гостро постало перед Україною з посиленням її національної боротьби за незалежність, а особливо після підписання Четвертого Універсалу, який проголошував створення Української незалежної держави, якій нажаль, насудилося проіснувати довго. Визначну роль на цьому історичному етапі відіграли такі визначні діячі української політології як: Михайло Грушевський та В. Винниченко. Проте у своїй політичний діяльності вони приділяли значну увагу соціальному та національному розвитку держави і майже не приділяли уваги питанню політичної влади. Значно більше у цьому напрямі працював Д. Донців. Він поклав початок в український політичній думці такої течії, як інтегральний націоналізм. В його політичній доктрині ми можемо знайти посилання на питання державної та політичної влади. Зокрема Донців та його прибічники (М. Міхновський, С. Бандера, Я. Стецько) пропонували наступне: формою державного правління має бути Народна держава (республіка), політичним режимом мала стати національна диктатура, як перехідна форма національного будівництва, політична влада в країні мала належати провідній верстві українських патріотів, котрі були покликані будувати свою державу та керувати нею, турбуватися і захищати інтереси селянства, як стрижневого класу у політичній доктрині.

Також на велику увагу заслуговує монархічно – гетьманська концепція влади В. Липинського. Його політична доктрина займає провідне місце серед політичних течій на Україні свого часу. Він вважав, що здобуття української незалежності можливе лише  через попереднє монархічне спадкове правління. Гетьман мав уособлювати в собі державну та політичну владу, бути життєвим символом України, навколо якого гуртується нація. Проте монархічна влада гетьмана мала сильно відрізнятися від політичної влади російського царя та польського короля.

Влада в політичній системі сучасної України

Політична система сучасної України являє собою перехідну форму, для якої характерні здійснення політичних перетворень, подолання всіх негативних явищ минулого. Відповідно до нової конституції в Україні сформувалися демократичні політичні інститути та форми вияву політичної влади.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент, який наділений широким спектром владних повноважень, зокрема основними з їх є: прийняття законів, внесення змін до Конституції, визначення засад внутрішньої та зовнішньої політики[1]. Президент наділяється владними повноваженнями голови держави, є гарантом державного суверенітету та територіальної цілісності України, а також здійснює свої повноваження згідно конституції України. Система виконавчої державної влади представлено Кабінетом міністрів України, він відповідальний перед президентом України та підзвітний верховній раді України. Систему виконавчої влади на місцях представляють місцеві  державні адміністрації.

Слід додати, що політична влада в сучасних умовах України не можлива без функціонування політичних партій та груп тиску. Так Законодавча влада в Україні формується за участю великої кількості політичних партій. Слід також додати, що в нашій державі вже досить чітко відслідковується політична еліта, яка приймає активну участь в політичному житті суспільства, працює в системі державної влади.

Отже, на сучасному етапі розвитку України, за короткий термін, політична влада досягла значного розвитку, що видно з наступних причин: у державі чітко поділені повноваження законодавчої, виконавчої та чудової влади, широко розвинута мережа політичних партій, влада в країні здатна чинити вплив на своїх громадян, а вони в свою чергу можуть її контролювати.

Висновки

Протягом написання даної роботи, можна прослідити той шлях, який пройшла політична влада в Українській історії. Свій початок вона бере з часів, які передували появі Київської Русі, проте вже мала основні ознаки, які присущщі поняттю політичної влади. Після появи та стрімкого розвитку Київської держави проблеми влади вийшли на новий якісний рівень, розробкою питань, що стосувалися політичної влади в державі займалися видатні київські мислителі, літописці та вчені. Зокрема багато уваги було приділено питанню легітимності влади князя. В Київській Русі політична влада кожного суб’єкта політичного процесу була обмеженою (наприклад воля князя була обмежена волею бояр чи народного віче).

Після занепаду Київської держави настає тривалий період занепаду, на зміну якому приходить козацька держава, молода держава, головну заслугу в її створення мав Б. Хмельницький, потребувала негайного розв’язку питань, що стосувалися розподілу владних повноважень та політичної влади цілому. Нажаль. Цей процес так і не вдалося довести до кінця, через падіння Гетьманщини.

Після знищення козацької держави в українській політичний думці питання політичної влади майже не розвивається, оскільки відсутня українська держава, проте відбувається значний прорив у культурному та соціально – політичному житті, в основному завдяки діяльності різноманітних громадських рухів того часу.

Нового дихання в політичній думці початку двадцятого століття надало піднесення національно – визвольного руху, підписання Четвертого Універсалу, тощо. Проте проблема політичної влади ще не стояла так гостро, і тому те була достатньо висвітлена в діяльності та працях Грушевського та Винниченка. Проблема політичної влади того часу більш конкретно і детально описані в політичних доктринах Донцова та Липинського.

З набуттям Україною незалежності в 1991 році перед молодою країною гостро постала проблема, що до створення системи політичної влади в країні. Основні принципи розподілу державної влади втілено в Українській Конституції. В системі політичної влади все більше роль починають відігравати політичні партії, громадські рухи та групи тиску.

© 2003. Dmitrenko. All rights reserved.


[1] Всі владні повноваження Парламенту розписані в 4 розділі конституції України